Про себе: до чого призвели невпинні пошуки щастя

На цьому веб-сайті я б хотів розповісти вам, як і чому Євангеліє набуло для мене сенсу. Все описане нижче допоможе вам зрозуміти контекст, в якому слід сприймати опубліковані тут статті.

Коротка автобіографія: мене звати Рагнар Оборн, я живу в Канаді. Одружений, маю сина. Навчався на факультеті лісового господарства в Університеті Торонто, а також вивчав філософію й релігію в Університеті Акадія.

Як представник елітної молоді не міг знайти собі місця

Я виріс в заможній родині середнього класу. Мої батьки були висококваліфікованими фахівцями. Родом ми із Швеції. Іммігрували до Канади, коли я був ще дитиною. Поки я ріс, ми переїжджали з країни в країну. Я жив в Алжирі, Німеччині та Камеруні, а потім повернувся в Канаду, щоб вступити до університету. Як і будь-який інший чоловік, я завжди прагнув до повноти життя, до відчуття задоволеності, до миру з самим собою, до амбітних прагнень і цілей. І, звичайно, я завжди цінував відносини з іншими людьми.

Живучи в різних культурах, спостерігаючи різні релігії й часом дуже світський уклад життя, я познайомився з широким спектром поглядів на те, що є істина, і як отримати повноту життя. Додайте до цього ще й невгамовну тягу до читання. І ось що я помітив: більшість людей на Заході (в тому числі і я) користуються величезними ресурсами, технологіями та можливостями для досягнення поставлених цілей, але парадокс нашого часу в тому, що справжнє благо стає для нас все більш невловимим. Ми все більше жертвуємо відносинами, стосунки між людьми стають непостійними й неміцними. До нашого життя все більше можна застосувати термін «білка в колесі». Як часто ми говоримо: «Ще трохи і …». «Трохи» – це скільки? І, власне, трохи чого? Грошей? Знань? Гаджетів? Задоволень?

Те, що я відчував у юності, найкраще передати поняттям «смутне відчуття неприкаяності». Мій батько працював інженером-консультантом в Африці, а я, відповідно, спілкувався виключно з багатими, привілейованими і освіченими підлітками з Заходу. Життя в тих місцях протікало одноманітно, можливостей розважитися було мало. Ми з друзям постійно мріяли про те, щоб повернутися назад в свою країну і «розслабитися» – дивитися телевізор, їсти хорошу їжу, користуватися можливостями й насолоджуватися легкістю життя на Заході. Тоді, нарешті, наступить справжнє життя. Але навіть коли я приїжджав в Канаду чи Європу на якийсь час, ейфорія перших днів розсіювалася дуже швидко, і відчуття порожнечі поверталося. Більше того, таке ж саме відчуття порожнечі я виявив і у місцевих жителів. Скільки б багатств вони не накопичили (а вони накопичили немало), завжди залишалося відчуття, що цього недостатньо. Мені здавалося, що я спіймаю птицю щастя, як тільки почну зустрічатися з найгарнішою дівчиною. На якийсь час це дійсно допомагало, але врешті решт я знову відчував порожнечу. Потім я думав, що варто мені закінчити школу, все зміниться … я отримаю водійські права і зможу вільно пересуватися. Нарешті, мої пошуки увінчаються успіхом. Але тепер я став значно старше і постійно чую про те, як люди мріють про вихід на пенсію як про межу блаженства. Невже ми все життя тільки й робимо що ганяємося за примарами, думаючи, що наше щастя за наступним поворотом, аж раптом … кінець? Яка нісенітниця!

Мудрість царя Соломона

У ті роки, коли я постійно відчував ниючу порожнечу як в собі, так і в інших, мене глибоко зворушила мудрість царя Соломона, яку я виявив в його міркуваннях. Соломон був царем стародавнього Ізраїлю. Він був знаменитий своєю мудрістю й написав кілька книг Старого Завіту. У книзі Екклезіяста згадується та сама порожнеча, яка переслідувала мене все життя. Ось що там говориться:

Сказав був я в серці своєму: Іди но, хай випробую тебе радістю, і придивись до добра, та й воно ось марнота… Поробив я великі діла: поставив для себе доми, задля себе садив виноградники, запровадив для себе садки та гаї, і понасаджував в них усіляких дерев овочевих.

Наробив я для себе ставів, щоб поливати із них ліс дерев, що виростали. Набував я для себе рабів та невільниць, були в мене й домівники. А худоби великої та худоби дрібної було в мене більше, ніж у всіх, що в Єрусалимі до мене були!

Назбирав я собі також срібла та золота, і скарбів царів та провінцій, завів я собі співаків та співачок, і всякі приємнощі людських синів, жінок наложниць. І звеличувавсь я усе більше та більше, над усіх, що в Єрусалимі до мене були, моя мудрість стояла також при мені. І всього, чого очі мої пожадали, я їм не відмовлював: я не стримував серця свого від жодної втіхи, бо тішилось серце моє від усякого труду мого, і це була частка моя від усякого труду свого! (Еккл. 2:1-10)

Багатство, слава, знання, досягнення, жінки, насолода, влада, кар’єра, вино… У Соломона було все – і навіть більше. Розум Ейнштейна, багатство Білла Гейтса, безліч жінок, як у Міка Джаггера, і родовід як у принца Вільяма з Британської королівської сім’ї. Такого поєднання не було ні в кого. Вже хто-хто, а він повинен бути щасливий! Але ось його слова:

Яка користь людині в усім її труді, який вона робить під сонцем? Покоління відходить, й покоління приходить, а земля віковічно стоїть! Я, Проповідник, був царем над Ізраїлем в Єрусалимі. Я бачив усі справи, що чинились під сонцем: й ось усе це марнота та ловлення вітру!…

І поклав я на серце своє, щоб пізнати премудрість, і пізнати безумство й глупоту, і збагнув я, що й це все то ловлення вітру!… (Еккл. 1:1-14)

Та коли я звернувся до всіх своїх чинів, що їх поробили були мої руки, і до труду, що я потрудився був, роблячи, й ось усе це марнота та ловлення вітру, і немає під сонцем нічого корисного!… теж я пізнав, що доля одна всім їм трапиться! І промовив я в серці своєму: Коли доля, яка нерозумному трапиться, трапиться також мені, то нащо тоді я мудрішим ставав? І я говорив був у серці своїм, що марнота й оце…
І життя я зненавидів, бо противний мені кожен чин, що під сонцем він чиниться, бо все це марнота та ловлення вітру!…
І я обернувся чинити, щоб серце моє прийшло в розпач від усього труда, що чинив я під сонцем… (Еккл. 2:11-23)

Прямо скажемо, не надихає. У книзі «Пісня пісень» Соломон описує один з яскравих епізодів свого життя з безліччю еротичних картин. Багато людей вважають це вершиною блаженства. Але що ж насправді: ця любовна історія не принесла йому задоволення. Про це він говорить у книзі Екклезіяста.

Цікаво те, що куди б я не звернув свій погляд, у моїй культурі й суспільстві в якості вищого задоволення завжди пропонується саме той рецепт, якого шукав Екклезіяст.  Але ж я точно знав з його книги, що задоволення він в цьому не знайшов. Інтуїтивно я відчував, що на цьому шляху щастя немає, і мені доведеться шукати його десь в іншому місці.

У контексті моїх шукань мені не давало спокою дещо ще. Також це мучило й Соломона:

… доля для людських синів і доля звірини однакова доля для них: як оці помирають, так само вмирають і ті, і для всіх один подих, і нема над твариною вищости людям, марнота бо все!… Все до місця одного йде: все постало із пороху, і вернеться все знов до пороху…

Хто те знає, чи дух людських синів підіймається вгору, і чи спускається вділ до землі дух скотини? (Еккл. 3:19-21)

Однакове всім випадає: праведному і безбожному, доброму й чистому та нечистому, і тому, хто жертву приносить, і тому, хто жертви не приносить, як доброму, так і грішникові, тому, хто клянеться, як і тому, хто клятви боїться!… Оце зле у всім, що під сонцем тим діється, що однакове всім випадає, і серце людських синів повне зла, і за життя їхнього безумство в їхньому серці, а по тому до мертвих відходять… Хто знаходиться поміж живих, той має надію, бо краще собаці живому, ніж левові мертвому! Бо знають живі, що помруть, а померлі нічого не знають, і заплати немає вже їм, бо забута і пам’ять про них (Еккл. 9:2-5)

Вуді Аллен про людське життя

Смерть абсолютно неминуча; вона царює над нами безроздільно. Як висловився Соломон, смерть – доля кожної людини, і доброї, і злої, і віруючої, і безбожної. Нещодавно Вуді Аллен випустив фільм під назвою «Ти зустрінеш таємничого незнайомця». Це своєрідний погляд на смерть в гумористично-серйозному ключі. В інтерв’ю на Канському фестивалі Вуді Аллен виклав свої думки про смерть з неповторним гумором, який вже давно став його візитною карткою:

«Мої стосунки зі смертю залишаються незмінними – я категорично проти неї. Але мені нічого не залишається, окрім як чекати її приходу. Старість не має жодних переваг: ти не розумнішаєш, не стаєш більш спокійнішим чи благодушним. Нічого такого не відбувається. Просто в тебе частіше болить спина й бувають проблеми з травленням, псується зір, і ти починаєш подумувати про слуховий апарат. У старінні немає нічого приємного. І моя вам порада: якщо можете цього уникнути, уникайте»

Потім він сказав як, на його думку, потрібно жити перед лицем неминучої смерті:

«У людини повинні бути ілюзії, щоб жити. Якщо дивитися на життя занадто чесно й неупереджено, воно стає нестерпним, тому що воно -досить похмуре заняття. Такий мій незмінний погляд на життя: я бачу його в дуже безрадісному й песимістичному ключі … Думаю, що воно безрадісне, повне страждань, кошмарних обставин і нісенітниць, і єдиний спосіб жити щасливо – це розповідати якісь казки й обманювати себе»

Невже інших альтернатив немає? Невже перед нами лише шлях Соломона – приреченість в поєднанні з марнотою й безглуздістю існування, або шлях Вуді Аллена – «розповідання казок» і «введення себе в оману» для підтримання ілюзії сенсу життя? Мені не подобається ні те, ні інше. З проблемою смерті тісно пов’язане питання про вічність. Чи існує рай і (що набагато страшніше) чи існує місце вічного покарання – пекло?

Всі ці питання не давали мені спокою. У випускному класі в школі ми отримали завдання скласти антологію зі ста літературних творів на певну тему (віршів, пісень, оповідань тощо). Моя антологія цілком складалася з творів, пов’язаних із вищезазначеними питаннями. Вони стали моєю «зустріччю» з людьми, зайнятими аналогічними міркуваннями. Я познайомився з «Satisfaction» групи Rolling Stones, «Time» групи Pink Floyd, сонетом Шеллі «Озімандія», а також із Семюелом Колріджем, Вуді Алленом, Шекспіром, Робертом Фростом та іншими видатними авторами і їх творчістю.

Євангеліє – готовність до зустрічі

У свою антологію я включив і деякі відомі цитати з Євангелій. Поряд з літературними творами у мене значилися такі вислови Ісуса:

«Я прийшов для того, щоб мали життя і мали з надлишком» (Івана 10:10)

Я задумався: а раптом на мої запитання й на запитання Соломона й інших митців все-таки є відповіді? Євангеліє (яке в той час було для мене просто релігійним терміном) буквально означає «блага вістка». У чому ж вона полягає? Або ж це просто домисли, фантазії? Щоб знайти відповіді, мені треба було зробити дві речі­. По-перше, самостійно ознайомитися з Євангелієм. По-друге, я був обізнаний з різними релігійними культурами, зустрічався з людьми і читав авторів, котрі мали масу заперечень проти біблійних Євангелій. І всі вони були розумні, освічені люди. Мені потрібно бу­ло відшукати тверду основу для віри в Євангеліє й інші догмати. Важливо було їх перевірити й критично проаналізувати Євангеліє, відкинувши стереотипи, властиві фанатично-налаштованому читачу.

Коли починаєш розбиратися з цими питаннями, рідко буває почуття, що ти дійшов до кінця, однак я зрозумів, що Євангеліє все ж дає відповіді на мої запитання. Головне – рухатися далі, ставити собі питання про повноту життя, смерть, вічність і про щоденні значимі речі, такі як любов в сім’ї, почуття провини, страху і прощення. Саме Євангеліє стверджує, що воно може стати твердою основою нашого життя. Необов’язково, що вам сподобаються відповіді Євангелія. Необов’язково, що ви будете згодні з ними або повірите в них. Однак не зашкодить ознайомитися з тим, що вони повідомляють нам про фундаментальні питання людства.

Згодом я зрозумів, що деякі відповіді, дані в Євангелії, викликають у мене почуття дискомфорту. У той час як сучасна культура закликає нас перебувати в стані «зручного заціпеніння» (Comfortably Numb), Євангеліє звертається до серця, розуму, душі і всієї нашої моральної фортеці – пропонуючи Життя з великої літери, нехай навіть це Життя непросте. Якщо ви знайдете час, щоб уважно ознайомитися з Євангелієм, то, можливо, і вам відкриється те ж саме.